Сергій Зарудняк

У дитинстві малюють усі без винятку: олівець – одна з найголовніших дитячих забавок. Чи пам'ятаєш момент, коли він став для тебе чимось більшим? Як це сталося?

Коли мені було п'ять років, мати подарувала десяток п'ятикопійчаних альбомів. Не пам'ятаю, коли вони закінчилися. У мене таке відчуття, що я досі в них малюю. Тобто хочу сказати, що ігровий елемент у малюванні далеко не останній. Щоб займатися ним, треба бути трохи дитиною. Дорослішаючи, багато людей, на жаль, назавжди втрачають цю здатність.

Тобі як художникові притаманні карикатурність, гротеск, це особливо помітно в графічних роботах. Ексцентричні образи допомагають глибше осягнути суть довколишнього, чи причина інша?

Трагікомедія – взагалі мій улюблений жанр у мистецтві. А оскільки ексцентрика, на мій погляд, є різновидом трагікомедії, то причина зрозуміла. Хочу сказати, що ексцентричне, хоча й часто викликає усмішку, за своєю суттю завжди трагічне. Ось Чарлі Чаплін – чудовий приклад такого ексцентрика! Коли він в одному з фільмів їсть власний черевик, ми сміємося, але в душі розуміємо, що це зовсім не смішно. І цього досить, щоб повністю окреслити ситуацію. Трагікомедія – найефективніший жанр для розв'язання будь‑яких художніх завдань, тому що й у житті все так перемішано: немає нічого однозначно й для всіх сумного або смішного.

Більшість твоїх барельєфів зображують безлюдні міські пейзажі. Будівлі, як частина природи, живуть власним незалежним життям, наче виросли, як гриби. Це суто художнє рішення чи метафора поглинання людини міськими джунглями?

Барельєфи виконано в жанрі міського пейзажу. Але це загальне визначення, яке ні про що не говорить. А от їхній образ – занедбаність, ветхість і запустіння. Такий образний лад продиктований матеріалом, з якого вони зроблені: гіпс, водяні фарби. Я хотів досягти справжнього ефекту дикої природи, майже на межі наскельного живопису або навіть скульптур, утворених унаслідок природного вивітрювання скельної породи. Матеріал у цьому дуже допомагає. Адже гіпс – це рештки організмів, що загинули мільйони років тому, це їхні скелети. Сам задум використання скелетів у створенні картини надає їй відчуття ветхості, самотності, чогось схожого на декоративний посуд із розкопок скіфських курганів.

У твоїх піснях відчувається фольклорна традиція давніх слов'ян і греків, деякі художні роботи також побудовані на відомих сюжетах, наприклад, барельєф «Корабель дурнів» або сграфіто «Інженер Гарін». Якщо нинішня ситуація постмодерну, за загальною думкою, призвела до вичерпаності культури, то якою є роль традиції, і зокрема фольклорної, у творчості сучасного художника?

Нині фольклорна традиція – останній ковток свіжого повітря в мистецтві. Адже постмодернізм справді довів усе до повного виснаження: куди не глянь – усюди колаж, пародія. Скасування заборон спровокувало падіння останніх бастіонів, куди художникам раніше був заборонений вхід. Коли нікуди йти, нічим дихати, єдиний вихід – використовувати традиційні мотиви, збагачуючи їх сучасним змістом. Це єдиний, як на мене, спосіб не стояти на місці, рухатися вперед.

За віросповіданням ти православний. Свого часу ця візантійська гілка християнства дала найпотужніший поштовх розвитку культурного життя у Владимирській Русі: згадаймо хоча б ікони й розписи Андрія Рубльова. Як впливає релігійність на творчість? Чи може художник бути атеїстом?

Звісно, художник може бути атеїстом. Атеїзм – теж своєрідна релігія. Якщо людина повністю відкидає містичний досвід, вона тут же знаходить йому відповідну заміну. Досить згадати, що коли комуністи «скасували» Бога, відразу ж вишикувалася нескінченна черга до мавзолею Леніна. Та й вавилонська вежа Палацу з'їздів на місці знесеного Храму Христа Спасителя проектувалася, певно, не дарма. Художник, який усвідомлює недостатність діалектичного матеріалізму для зображення картини реального світу, завжди має на увазі трансцендентний план. Утім, це трохи не до мене: адже моє завдання передусім – створити правдивий образ. Трансцендентне надає додаткового об'єму дво‑ чи тривимірному зображенню, але, оскільки межа між віруючим і атеїстом дуже хитка, змагатися тут недоречно. Атеїст може створити цілком містичний твір навіть всупереч власній волі. Ви, наприклад, бачили панно у фойє Палацу культури «Дніпроспецсталь»? Там Ленін просто якийсь деміург, а червоноармійці нагадують язичницьких божків. Я не можу повірити, що цей твір створено невіруючою людиною!

Твої роботи висять у квартирах та офісах найрізноманітніших людей в Україні, у Росії та за кордоном. Чи змінило що‑небудь у твоєму житті участь у регіональному творчому об'єднанні «Самоцветы»? Легше стало виставлятися? З'явилися нові поціновувачі творчості й покупці?

Я регулярно беру участь у їхніх виставках, а також включений до нещодавно виданого каталогу запорізьких художників. Каталог являє собою перелік учасників об'єднання з фотографією кожного, невеликою статтею й кількома репродукціями картин. Усього там близько п'ятдесяти осіб – як живих, так і мертвих. «Самоцветы» – це взагалі об'єднання художників, що займаються народною творчістю, а гіпс, як я вважаю, цілком народний матеріал, тож тут немає жодної суперечності. Що ж до покупців, то це процес непередбачуваний. Усе дуже випадково.

Запоріжжя – індустріальний Вавилон: як відомо, на будівництво промислових гігантів з'їхалися з усього Союзу тисячі людей, тому здавна наша доля – космополітизм. Чи відчуваєш ти себе в цих умовах інтегрованим у національну культуру?

На моє глибоке переконання, національна культура в усьому світі, а в Україні особливо, перебуває в повному занепаді. Винна в цьому не лише урбанізація й глобальне поширення поп‑сурогату мистецтва, а й регіональні особливості. Українська нація протягом багатьох сотень років ставилася під сумнів сусіднім «братнім» народом. І асиміляція, і заборона спілкуватися рідною мовою – це ще не найстрашніше, що з нею відбувалося. Найгірше – геноцид, учинений у минулому столітті за вказівкою російської компартії. Мільйони селян, загиблих від голоду, тисячі знищених найкращих представників національної інтелігенції й сотні розстріляних українських письменників. Усе просто вирубали під корінь! Ми живемо на згарищі, тож це питання не має під собою жодного підґрунтя. Але відчай все одно недоречний. Можливо, саме сьогодні ми стоїмо на порозі творення нової культури, вільної від будь‑яких табу. А період анархії, неминуче спровокованої раптовим визволенням, здається, вже минув.